Жіночий футбол в україні
ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ. ПЕРША ЛІГА. 2017/18 ГРУПА 1 | ||||
| Команда | І | М | О | |
| 1 | Янтарочка (Новояворівськ) | 6 | 19-5 | 13 |
| 2 | Колос (Козятинський р-н) | 6 | 18-5 | 13 |
| 3 | Полісся (Житомирська обл.) | 6 | 7-15 | 3 |
| 4 | Атекс-Оболонь (Київ) | 6 | 3-22 | 3 | ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ. ПЕРША ЛІГА. 2017/18 ГРУПА 2 |
| 1 | Восход (Стара Маячка) | 6 | 33-9 | 15 |
| 2 | ВО ДЮСШ (Вінниця) | 6 | 25-8 | 13 |
| 3 | Оріон-Авто (Миколаїв) | 6 | 10-13 | 2 |
| 4 | Багіра (Кропивницький) | 6 | 5-43 | 1 | ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ. ПЕРША ЛІГА. 2017/18 ГРУПА 3 |
| 1 | Маріупольчанка (Маріуполь) | 4 | 29-2 | 12 |
| 2 | СумДУ-Барса (Суми) | 4 | 9-14 | 3 |
| 3 | Луганочка-Спартак (Луганська) | 4 | 4-26 | 3 |
www.womensfootball.com.ua
Про заборони, проблеми й перспективи жіночого футболу в Україні
Про заборони, проблеми й перспективи жіночого футболу в Україні
Гравець збірної України Ія Андрущак та заступник начальника Відділу жіночого футболу ФФУ Руслан Діденко - про жіночий футбол в Україні.У багатьох країнах світу жіночий футбол – один з найпопулярніших командних видів спорту. Ще на стародавніх китайських фресках зображували жіночу гру «цу цзюй», що означає «штовхати м’яч». Але батьківщиною жіночого футболу заведено вважати Англію. Саме там 1895 року створили перший жіночий футбольний клуб Тhe British Ladies. Слід зауважити, що жіночий футбол на туманному Альбіоні був шалено популярний. За даними англійських архівів, 1917 року в Престоні жіночий матч зібрав 10 тисяч глядачів. Таким успіхом не могли похвалитися навіть найсерйозніші чоловічі поєдинки.Найбільше піднесення жіночий футбол переживав під час Першої світової війни. Через призов чоловічі матчі відбувалися рідко. Натомість зростала кількість гравчинь.Згодом уже кожне велике англійське місто мало свою жіночу футбольну команду.
Фото – bbc.co.uk
Попри це, наприкінці 1921 року Футбольна асоціація Великої Британії заборонила жінкам грати. Футбол їм «не підходить, тому не заохочуватиметься». Це означало припинення існування жіночого футболу в країні.Досить популярною була ця гра і в Німеччині. 1930 року у Франкфурті виник перший жіночий футбольний клуб Damen-Fußball-Club.
Але коли з’явилися студентські жіночі команди, дівчатам почали висловлювати претензії щодо невідповідності форми й зовнішнього вигляду загалом.
Згодом і тут жіночу гру з м’ячем заборонили. Підставою для цього слугувало відповідне роз’яснення Німецької футбольної федерації: «У боротьбі за м’яч зникає жіноча граціозність, тіло та душа неминуче зазнають пошкоджень, а відкриті частини тіла порушують коректність та порядність».
До слова, попри заборони грати, підпільні жіночі матчі і в Британії, і в Німеччині все-таки відбувалися.
1970-го на туманному Альбіоні жінкам знову дозволили грати офіційно.
Також 31 жовтня 1970 року Німецька футбольна федерація на з’їзді в Травемюнде скасувала заборону. Щоправда, встановлювали певні обмеження: жіночі команди, зважаючи на їхню «природну слабкість», повинні кожні півроку йти на «зимову перерву»; забороняли футбольне взуття; м’ячі були меншими й легшими. Тривалість гри становила лише 70 хвилин. Згодом продовжили час до 80 хвилин. Із 1993 року жіноча футбольна гра, як і чоловіча, складається з двох таймів по 45 хвилин.
У листопаді 1971 року УЄФА рекомендувала жіночий футбол знову розвивати. Щоправда, чоловіки боялися, що жінки відокремляться.
Радянський Союз і тут пас задніх. Приблизно в цей час там лише виходить постанова Держкомспорту про заборону всіх видів східних єдиноборств, чемпіонатів з бриджу й жіночого футболу. Виявилося, що такі фізичні вправи «негативно впливають на організм жінок». Але при цьому радянська влада не забороняла жінкам працювати в шахтах, на шкідливих заводах та фабриках, і навіть вантажниками в портах.
фото С.Фрішко
1989 року в Радянському Союзі з’явилася Асоціація жіночого футболу, а вже через два роки відбувся перший Чемпіонат Світу з футболу серед жінок. 1999-го чемпіонат відвідали понад 650 тисяч глядачів і близько мільярда в 70 країнах подивилися по телевізору. Власне кажучи, із цього часу гра лише посилює темпи розвитку.Жіночий футбол в УкраїніНині в Україні жіночий футбол не можна сказати, що стрімко, але розвивається. Зростає інтерес як дівчат до цієї гри, так і дорослих. Поволі зникають гендерні упередження, футбольні фанати розуміють, що жіночі матчі теж можуть бути цікавими.– Мені доводилося чути, що футбол – це не жіноча гра. Траплялося, що люди дуже дивувалися, коли чули про жіночий футбол («А що – таке існує?»). Але ті, хто дізнавався про цей вид спорту, починали цікавитися й ставали відданими фанатами жіночого футболу, – розповідає гравчиня національної жіночої збірної України та харківського ФК «Житлобуд-1» Ія Андрущак, яку обрали амбасадоркою жіночої Ліги чемпіонів (у травні цього року українська столиця прийматиме фінальні матчі жіночої та чоловічої Ліги чемпіонів УЄФА – прим. авт.).
Трансляції жіночих футбольних чемпіонатів Європи та світу доводять, що жіночий футбол – не лише загальнодоступний, а й досить цікавий вид спорту.
Про це свідчить поступове зростання кількості жіночих футбольних команд в Україні.
– Що стосується кількості команд, то в професійному футболі вона останніми роками збільшилася, як ніколи. Сьогодні у Вищій лізі грають десять жіночих команд. У Першій – одинадцять. Число дівочих команд зростає щороку й сягнуло вже 110 колективів різних вікових категорій, – розповідає заступник начальника відділу жіночого футболу Федерації футболу України Руслан Діденко.Окрім того, є низка всеукраїнських жіночих змагань, а також обласні турніри, які проводять Управління молоді та спорту й регіональні федерації.Власне, в умовах російсько-української війни скоротилося фінансування багатьох видів спорту. Але серед проблем жіночого футболу в Україні окреслюють не лише брак коштів, а й якість підготовки та замалу кількість кваліфікованих тренерів.
Кадри вирішують усеЗарубіжні спеціалісти раніше радили окремо тренувати чоловіків і жінок, зазначали, що тренер має враховувати психологічні особливості дівчат.– У більшості в українських ДЮСШ футбольні секції не поділяють на чоловічі й дівочі. Проте за потреби створюють і окремі групи. Рік у рік кількість таких груп зростає, розповідає представник ФФУ. – Підготовка юнаків та дівчат зараз практично не відрізняється. Звісно, дівчатам дають менші навантаження, але є світова практика, що до 12 років дівчата й хлопці тренуються спільно в одній групі, а після досягнення цього віку змагаються вже окремо.
Відділення спортивних шкіл, де тренують самих дівчат, в Україні є в Сумській, Рівненській, Черкаській, Івано-Франківській, Чернігівській областях та в Києві.
Протягом перших років незалежності склалася тенденція, що тренери більш охоче брали готувати хлопчиків. Футбольні секції безкоштовні, і здебільшого туди потрапляли дівчата, які втратили батьків, або з багатодітних, малозабезпечених родин, яким не під силу оплатити так звані «дівчачі види спорту» на кшталт гімнастики, спортивних танців, плавання. Зрозуміло, поїздки на змагання таким сім’ям були б непосильні. Можливо, тому тренери набирали хлопчачі групи, адже чоловічий футбол був перспективніший і батьки готові були вкладати кошти в свою малечу.Зараз ситуація кардинально змінюється. Відбуваються зрушення в психології і батьків, і дітей. Усе більше дівчат хочуть грати у футбол, проте не завжди для цього знаходяться кваліфіковані тренери.– Нещодавно Федерація футболу України спільно з УЄФА проводила підготовчі курси для тренерів саме жіночих команд, – розповідає Руслан Діденко. – Приходить багато молодих тренерів у жіночий футбол, але їх все одно замало, їхня кваліфікація має постійно зростати.
Як зазначають фахівці, у регіонах підготовка дівчат у футбольних секціях лягає здебільшого на плечі звичайних вчителів фізичної культури, адже саме вони долучаються до організації обласних змагань, районних спартакіад тощо. Тому важливо, щоб вони теж були компетентними.
Про фінансування та заробітну платуТреба розуміти, що в умовах неоголошеної війни на Сході і жіночий, і чоловічий футбол переживають не найкращі часи. Із 2014 року зменшилося фінансування цього виду спорту, кілька чоловічих команд змушені були переїхати до Києва. У той же час жіночий футбол не втратив жодної команди. Враховуючи цю ситуацію, Федерація футболу, Всеукраїнська Асоціація жіночого футболу беруть на себе витрати щодо підтримки жіночих команд.– Держава фінансує виступи збірних команд. Якщо чоловіча, жіноча, юнацька, дівоча збірна здобуває право виступати на чемпіонаті Світу або Європи, то міністерство виділяє певні кошти, але їх не достатньо для цих потреб, – розповідає представник ФФУ. – Федерація футболу здебільшого спрямовує ці гроші на жіночий футбол. Міністерство молоді й спорту платить невелику зарплатню всім гравчиням Національної жіночої збірної й частково компенсує витрати на участь у міжнародних змаганнях.
Попри повільний, але впевнений поступ жіночого футболу в Україні, про рівність футболістів та футболісток поки що не йдеться. Нещодавно жіноча та чоловіча збірні Данії підписали меморандум про однакові зарплати. В Україні ж середня зарплатня гравчині національної збірної – приблизно 10 тисяч гривень на місяць, у той час як чоловіки-футболісти збірної отримують у середньому 10-15 тисяч доларів практично за таку саму роботу й навантаження.Колосальна різниця і в кількості трансляцій жіночих і чоловічих матчів на українському телебаченні.
– Звичайно, треба показувати матчі Національної жіночої збірної, фінал Кубка України, а також вибрати один чи два футбольні поєдинки чемпіонату, де грають найбільш кваліфіковані гравці, – каже Руслан Діденко.
Важливо, щоб ці матчі транслювали не лише профільні, а й загальнодоступні всеукраїнські канали. Крім того, фахівці говорять, що треба показувати достойні поєдинки, а не гру команд-аутсайдерів.
– Розумієте, щоб транслювати, потрібен високий рівень футболу, який людям цікаво було б дивитися. А щоб був такий рівень, потрібні сильні гравці. А для цього потрібні гроші й футбольні жіночі клуби. Багато українських дівчат-футболісток, які би зробили сильнішим наш чемпіонат, їдуть за кордон, тому що там вони можуть хоча б щось заробити й тренуватися в нормальних умовах, на хороших полях, – розповідає Ія Андрущак.Про здобутки
Попри всі складнощі, наші футболістки вже досягли певних успіхів: 2009 року кваліфікувалися до фінального етапу чемпіонату Європи. Українки, на думку іноземних тренерів, – дуже перспективні спортсменки: у них хороші здібності, техніка й витривалість.– Напевне, чоловіча збірна з футболу буде на високому рівні завжди, але сьогодні, якщо порівнювати рейтинг, то жіноча перебуває вище за чоловічу. Щоправда, менше команд бере участь у змаганнях, але сьогодні кількість жіночих колективів сягнула числа чоловічих. Якщо раніше 60-70 команд представляли країни у світі, то зараз – приблизно 160, як і в чоловічому, – каже Руслан Діденко.
Для впевненого й систематичного розвитку жіночого футболу, переконані фахівці, потрібно впровадити державну програму, за якою б тренерів ДЮСШ зобов’язували тренувати однакову кількість хлопців та дівчат. Також чимале значення має просування цього виду гри на місцях – організація обласних та районних змагань.
– Треба, щоб керівництво обласної федерації футболу провело аналіз, скільки жіночих груп у регіоні, визначило кількість кваліфікованих тренерів, скільки районних та обласних змагань жіночих та дівочих, скільки команд представляє область на всеукраїнському рівні, скільки гравців потрапляє до чотирьох збірних: до 15, до 17, до 19 років та національної тощо, – каже Руслан Діденко.Полтавщина цього року на чемпіонат України серед дівочих команд заявлена в двох вікових категоріях – до 13 та до 14 років. Дівочі футбольні секції функціонують в обласному центрі, а також у Гребінці й Кобеляках.
На всеукраїнському рівні нашу область довго представляла команда «Колос», яку згодом перейменували на «Ніку». Клуб здобував перемогу в Першій лізі 2014 року. Ставши чемпіонками України, полтавки вибороли право брати участь у Вищій лізі, але в них не було можливості. Згодом «Ніка» з великого поля перейшла на футзал.
Представники обласної федерації футболу мають розуміти: якщо немає умов, щоб грати в Полтаві та області, наші футболістки поїдуть до команд інших міст. Таким чином, не маючи свого достойного клубу, Полтавщина стане донором, як свого часу Волинь, і забезпечуватиме додаткові бали іншим регіонам.
– Перші кроки, які нам як громадянам нашої країни потрібно зробити, щоб хоча б трохи наблизитися до Данії (а справа ж не тільки в заробітній платі), – це створення спортивної інфраструктури, підвищення рівня кваліфікації дитячих тренерів, організація груп, у яких працюватимуть хлопчики й дівчата змалечку. Але перше – це ми самі й наше ставлення до цього виду спорту, усвідомлення того, що жінки можуть так само добре грати у футбол, як і чоловіки. Звісно, вони не бігають так швидко, у них немає стільки сили, щоб так бити по воротах, але за складом, думкою, інтелектом, емоціями жіночий футбол не поступається чоловічому! – говорить Ія Андрущак.Автор: Наталка СіробабПолтавський портал kolo.news
www.womensfootball.com.ua
«Дівчаткам було по 13-14 років. До них приставали тренери». Жіночий футбол в СРСР та Україні - Його Величність Футбол - Блоги
Ірина Ванат – легендарна українська футболістка. Вона двічі вигравала чемпіонат СРСР, застала розвал Союзу в Канаді, неочікувано залишилася на заробітках в Італії, збирала ягоди в Польщі. Зараз вона живе на Західній Україні, займається громадською діяльністю, а всі свої збереження вкладає в дитячий футбол.
Ірина розповіла Андрію Сеньківу більше, ніж ви можете уявити.
«Люди не могли зрозуміти, як це – «дівчина постійно грає з хлопцями в футбол». Пальцем тикали, зауваження робили»
– В 1972 році в СРСР жінкам заборонили грати в футбол, бо він шкодить їхньому здоров’ю. Чому ви почали займатися цим видом спорту?
– В мене батько грав в футбол на любительському рівні, і я ходила на його тренування. З самого дитинства я завжди дружила тільки з хлопцями, які грали в футбол. Мені просто було цікаво бігати в футбол і спілкуватися про футбол.
– Наскільки важко було реалізувати себе в той час?
– Колись була газета «Радянська жінка». У 86-му році я побачила там фото жінки, яка стояла з м’ячем. Це була Лариса Полікарпова, яка грала за київську команду. Вона розказувала, що любить футбол, а в Києві створюють жіночі гуртки. Я захопилася нею. З’явилось бажання займатися тим самим.
Більше нічого подібного я не читала і ніяких натяків на професійність жіночого футболу не було. Після того, як я закінчила школу, прочитала в газеті, що в Баришівці створюється жіноча команда. Туди набирали дівчат. Мама зв’язалася з тренером цієї команди, і він сказав, що дівчата вже набрані і нікого не потрібно. Я просила мами все-таки поїхати туди, щоб тренер подивився на мене. І він мене взяв.
– Зараз багато стереотипів, а в СРСР було ще більше. Як батьки ставилися до того, що дочка хоче стати не вчителькою чи лікаркою, а футболісткою?
– Батьки мене підтримували, але їм було важко. Не стільки з моїм бажанням грати в футбол, скільки зі стереотипами: «Хто і що скаже про мене не так?» Це продовжувалося дуже довго. Люди не могли зрозуміти, як це – дівчина постійно грає з хлопцями в футбол. Пальцем тикали, зауваження робили. Але мене це ніколи не цікавило, я старалася не звертати уваги. В мене було своє життя, і таке на мене не діяло.
– Для чого було створена жіноча команда «Нива» Баришівка?
– Я так зрозуміла, що Щербицький хотів зруйнувати стереотипи. Тоді почався модний процес — в кожній республіці мали створитися жіночі команди. Якраз поступила вказівка — розвивати жіночий футбол в Україні, бо це престижно. Баришівка створилася на базі трьох колгоспів-мільйонерів, які повністю взяли на себе фінансування нашого клубу. Ніяких проблем не було. Нас забезпечували всім і навіть більше.
– Як жінки грали в футбол під час місячних в 90-х, коли були проблеми з засобами гігієни?
– Я вже застала той період, коли були тампакси. В Борисполі була фабрика, яка забезпечувала нас засобами гігієни. Якщо їх не було, то брали рулони вати чи бинти, такими дідівськими методами.
– Наскільки важко фізично в такий момент?
– В таких випадках приймали знеболювальні таблетки. Коли дуже сильні болі, то жінки підходили до тренера і говорили. Вони не проводили заняття, лише в стороні і не з такими силовими навантаженнями.
– Методика тренувань враховувала, що займаються жінки, а не чоловіки?
– В цю команду прийшли різні гравці. Були навіть майстри спорту міжнародного класу з гандболу. Але особливої методики не було. Рік-два йшов процес узагальнення, тренування проходили у примітивному вигляді, багато силових і фізичних вправ. Була армійська дисципліна, кожен крок контролювався. Раз в півроку я приїжджала до батьків на один-два дні.
Завдяки цьому в 89-му ми стали першими чемпіонками СРСР. Зараз я б не знаю, чи пройшла б те саме.
– Як цей процес виглядав?
– Ми жили в селищі Баришівка. Там був спортивний комплекс, один з найкращих тоді в Україні. На початку ми жили в страшних умовах в гуртожитку з загальним туалетом. Потім нам видали квартири, малосімейки в малоквартирних будиночках. Це було дуже круто — тоді люди стояли в чергах за помешканнями роками. За два тижні туди завезли чеські меблі. Більше нічого не треба було.
Ми тренувалися по два рази на день, раз в два тижні їздили в Київ на гімнастику. Коли у нас з’явився результат, то на базі нашої команди була створена республіканська збірна України.
– Людей цікавив жіночий футбол, вони ходили на стадіон?
– В Баришівці завжди був заповнений стадіон, там було 2-4 тисячі людей. Були фанати, вони їздили на виїзні матчі. В середньому по СРСР ходила мінімум тисяча людей на гру. Якщо були вже важливі ігри, то могло зібратися і 4 тисячі.
– Яка у вас була зарплата? Грошей вистачало?
– В 89-90-х роках не платили зарплат спеціально під футбол. Ми були оформлені на одній фабриці. Я отримувала 120 рублів і за кожну перемогу по 50 рублів. Тоді мені було 17 років, і це були дуже великі гроші — мама працювала бухгалтером і отримувала 90 рублів».
«Деякі тренери могли дозволити собі зайві рухи з 13-річними дівчатками»
– Ви стикалися тоді з дискримінацією чи сексизмом?
– Кричущих моментів я не пам’ятаю. Ми завжди були на гребені слави, до нас ставилися з позитивом. Можливо, щось було, але я не розуміла тоді, що зі мною щось робиться не так. Розумієте, команда — сім’я. Всюди є нюанси, але вони приживаються і не виносяться назовні.
– Чи не було образ зі сторони тренерів?
– Коли ми працювали в радянській системі, то всіх ламали через коліно. Фізично було дуже важко. На фоні фізичних навантажень і психологічної надломленості починався супротив. Ти не хотів виконувати те, що виконував ще кілька років тому. Все робилося дуже стадно. Якщо хтось не хотів, то він вважався слабаком і негідним грати в футбол. Такі ситуації траплялися, і люди йшли геть. Залишалися психологічно і фізично сильні люди.
Ми два роки були в Баришівці. Потім там почали відбуватися дивні речі поза межами клубу. Коли ми стали чемпіонами і вийшли на рівень збірної, то на нас звертали увагу представники КДБ, в клубу було велике фінансування. Можливо, тренер, який був і президентом клубу, не хотів з кимось ділитися. Він поїхав у Раменське, ми відправилися за ним.
– Чи було щось таке в тодішньому тренувальному процесі, що зараз вам здається абсолютно неправильним?
– Найбільша складність — працювати в цій системі. Я не розуміла багатьох речей і зараз би не мовчала. Коли ми переїхали в Раменське, в нашого тренера почалися психологічно складні моменти. Він почав вживати алкоголь. Коли людина вживає, то в неї з’являється агресія. Це вже не професійний футбол. Він нам щось дивне наказував, карав за кожне слово, змушував бігати по 10-15 кругів по снігу по пояс. Це тривало два місяці, і він написав заяву про звільнення. Ставилося питання: або він залишається, або ми. Командний супротив переміг – тренер пішов.
– Тренер міг когось вдарити?
– В мене таких нюансів не було. Найбільше — мат до загального колективу щодо гри. В жіночому футболі не знаю, що доходило до такого. Хіба руками помахати, чи на емоціях поматюкатися чи щось пообіцяти.
– А були дівчата, які зустрічалися з тренерами?
– Такі речі відбувалися. Знаменитий адміністратор «Динамо» Чубаров другий раз одружився з футболісткою, яку тренував. Все добре. На початках команда насторожено сприймає подібне, але коли люди бачать, що це ніяк не впливає на команду, все притирається і сприймається без підозри. Важливо, чи це потім закінчиться одруженням.
«Приехали к гробу Иисуса Христа, а Несмачный кричит: «Палыч, не идите туда!» Чубаров знает о «Динамо» все
– Було таке, що тренер приставав?
– В мене такого не було. Але я знаю, що такі речі відбувалися. Навіть у дівчаток, які тільки почали займатися футболом. Це був кінець епохи Суркіса і початок Конькова. Деякі тренери могли дозволити собі зайві рухи. Мені діти говорили, а я на це реагувала. Говорила людям з федерації. Завдяки їм, дехто більше ніколи не мав відношення до молодіжної збірної.
Дівчаткам було по 13-14 років. Вони не могли сказати це тренеру, але поділилися зі мною. Я бачила, що вони щось недоговорювали, і я задавала питання: чому вони не хочуть їхати в збірну? Чому не люблять цього тренера? За кожним словом «ні» стоїть проблема, яку ми не хочемо бачити і чути. Але цих тренерів змінили. Є й такі, що залишилися працювати на клубному рівні, але їх попередили, що їх може чекати у випадку неправильних рухів чи бажань.
– Назвіть три основні біди жіночого футболу в Україні.
– Перше — чемпіонат дуже слабкий. Проблема в тому, що в нас тільки два професійні клуби «Житлобуд-1» і «Житлобуд-2». Нам таких клубів треба більше. У світі взагалі лише декілька клубів, які можуть похвалитися зарплатою, яка більша за 3-4 тисячі доларів.
Друге — в нас немає міжнародного досвіду. В Україні ще не провели жодного міжнародного жіночого турніру навіть дитячого рівня. Це ж не є великою проблемою, та цим треба займатися.
Третє — кожна дівчина, яка закінчує гру в збірній, заслуговує від держави на матеріальну допомогу. В аналогічній ситуації в Німеччині дають фінансову нагороду або допомагають в створенні невеличкого бізнесу. В нас дають грамоти і картинки, про людей забувають. Наприклад, в мене є багато ідей і проектів, які відпрацьовую самотужки. Я створила Асоціацію жіночого футболу в Львівській області. Це без фінансування ФФУ і всупереч львівській федерації, яка бачила в мені конкурентку. Йти туди не хочу — ця система підімне під себе. В Німеччині є організація від ФІФА, яка працює з проблемами жіночого футболу, я співпрацюю з ними. Виграємо гранти.
Багато людей бачать в мені ворога і душать мої проекти. В нас одна мета — розвиток жіночого футболу. А в нас жіночий футбол — частина корупційної системи, де можна вкласти і відмити гроші. Це система брудних грошей. Нецікаво вкладати в жіночий футбол — там маленькі обороти, з грошей, які йдуть в чоловічий, можна було би соту частину вкласти в жіночий футбол. Це би нам дуже допомогло.
Важливо, що УЄФА виділяє гроші на розвиток жіночого футболу, але куди вони йшли — невідомо. Наприклад, при Суркісі великою проблемою була корупція в жіночому футболі. Я озвучила це в 14-му році в Берліні на конференції в присутності представників УЄФА та ФІФА. Мені було боляче дивитися, як федерація розповідає, що займається жіночим футболом. Тоді прописувалися великі масштаби, безліч дівчат, які типу займалися футболом і були залучені до цієї програми. Насправді ж в обласних федераціях нічого не відбувалося, а в УЄФА подавалися неправдиві відомості про збільшення кількості дівчат в українському жіночому футболі. Чим більше збільшували статистику, тим більше фінансування.
«Їздила в Польщу на кілька місяців збирати вишні, черешні, яблука»
– Ви ніколи не розглядали варіанту залишитися закордоном?
– Коли розвалювався Союз, ми були на турнірі в Канаді в Квебеку.Там були найкращі клуби кожної країни. Турнір йшов три тижні, біля ста команд. І наша команда «Текстильщик» Раменське посіла перше місце. Побувати в Канаді в 91-му році — фантастично.
В Канаду ми їхали з представниками КДБ, в аеропорту в нас позабирали паспорти, три людини контролювали наші дії. Кожен наш крок фіксувався цими дядьками. Ми приїхали туди 4 серпня, а поїхали 28-го. Жили в канадських сім’ях, і 21-го числа жінка показує відео, що в Москві танки їдуть, стріляють. Коли відбувся розвал, з нами сконтактувався посол і запропонував мені залишитися в Канаді, дати житло, забезпечити фінансово. Мені важко було прийняти це рішення — в мене батьки залишалися в Україні. А нас попередили — якщо ви залишитеся, то подумайте про свою родину. Я передзвонила мамі. Вона розплакалася: «На кого ти нас залишаєш?» Та і я не хотіла — мови не знала. І я повернулася.
– Яким тоді був жіночий футбол в Україні?
– Були створені кілька команд. Лобановський завжди підтримував жіночий футбол і не був критично проти, як Суркіс. У нього була позиція, що жінка має сидіти на кухні і варити борщ. Деякий час ще була жіноча команда «Динамо», але Суркіс не хотів її – це накладно і неефективно для клубу.
Цікаво, що Суркіс мав відношення до жіночого комітету в УЄФА. Представникам УЄФА було дивно, як людина, яка має таку посаду, проти розвитку жіночого в Україні.
У нас важко розвивати жіночий футбол — фінансової стабільності немає навіть у чоловічому футболі. Ахметова чи Суркіса ви ж не заставите займатися жіночим футболом. Для чого це їм? Треба, щоб помінялися люди, змінилися стереотипи про жіночий футбол. Треба чекати, коли закінчиться землетрус в чоловічому футболу. Треба малювати свою модель, а не європейську. В нас це не буде працювати. Нам ще далеко до Європи.
– Ви потім не шкодували, що займалися футболом?
– Було таке, коли закінчила кар’єру. Коли я повернулася в Україну, то зрозуміла, що не потрібна нікому ні як футболіст, ні як людина. Все стерлося. Це тривало 2-3 роки. Це найважчий період в житті кожного футболіста, треба шукати себе.
В тренерській роботі я себе на знайшла і закінчила з футболом. Дякуючи тій німецькій організації я повернулася в футбольне русло. Створила свою громадську організацію, і мені стало легше.
– Що конкретно робите?
– Останнім часом організація мало функціонує. Я повернулася до батьків в Монастириську. Трохи закинула свою діяльність і виконую свій обов’язок перед батьками, їм по 80 років і важко без мене.
Але от півтора роки тому в Івано-Франківську створили академію «Рута», за ініціативи канадців. В минулому році ми їздили в Канаду з дітьми.
Зараз в Монастириській хочу зробити штучний майданчик для дітей.
Фильм об украинской футболистке, который отметила The Guardian
– На що вам вистачило грошей, які ви заробили під час кар’єри?
– Практично ні на що. Ні на квартиру, ні на машину. Всі гроші на громадську організацію бралися з сімейного бюджету, від батька та мами. Ми себе в чомусь обмежували, щоб мені поїхати по області чи привезти кудись дітей. Жодної копійки я не отримала ні від федерації, ні від меценатів. Все тягну на своїй шиї та шиї своєї родини.
– Ви заробляли гроші в іншій сфері, крім футболу?
– Коли було дуже фінансово скрутно, скажу чесно, їздила в Польщу на кілька місяців збирати вишні, черешні, яблука. Там була можливість підзаробити. Так виходило, що я працювала цілий рік на громадську організацію, потім їхала в Польщу і мала можливість бодай організувати якісь турніри.
– Ви жили тільки за ці гроші?
– Ні. Ще батьки допомагали, коли ще працювали, в них є пенсія. Я невибаглива людина, не їжджу на джипах, не вдягаюся в модні бренди. Більшість часу ходжу пішки, рідко користуюся навіть громадським транспортом. Я дуже економна. Якщо є гроші, я вкладаю їх в свої проекти.
– Дуже багато людей кажуть, що робота футболіста неважка. Що для вас було важчим: грати в футбол чи їздити в Польщу?
– В 1997-му я грала футбол в Польщі. Ця країна не була для мене новою, я грала там 2,5 роки, стала срібним призером чемпіонату, виграла кубок, двічі стала чемпіоном з футзалу. Мені складно було втриматися більше, хоча контракт був на 5 років.
Повернулася туди на роботу, бо вже знала мову і друзі залишилися. Було дуже складно, але не мала іншого виходу.
– Чому у вас не вийшло пограти в футбол в Італії?
– В мене були певні домовленості з міні-футболу, я поїхала туди як турист на 10 днів. Потім почалися проблеми з документами, бо була там більше часу. Мені треба було або повертатися, або залишатися в Італії працювати. І я працювала там 2 з половиною роки. Я прибирала, збирала мандарини. Я робила всю роботу, яка була. Фінансів тих вистачило на деякий час – я через рік знову їх вклала в футбол.
– Не розумію вас. Для чого вам взагалі вкладати гроші в футбол?
– Я побачила різне. В 17-18 років заробляла по 400-500 рублів і була чемпіоном СРСР. Слава, газети писали, вірші складали. Я пройшла етап матеріальних цінностей. Я змінила свої цінності з часом, тепер вони нематеріальні. Я отримую задоволення від іншого.
Вкладаю час, моральні принципи, психологічні важкості, ламаю себе і бачу результат. Гроші завжди є в тій кількості, якої ти потребуєш. Але мені трапляються хороші люди. Наприклад, щоб написати статут для громадської організації, треба 700-800 доларів. Я сиділа 40 годин з юристом, яка не взяла ні копійки.
Я не дивлюсь не негатив. Світло вірю, що ще рік-два і ми пройдемо це болото і почнемо відроджуватися. З часом я також реалізуюся. Люди побачать і почують мене, почнуть робити проекти зі мною. Без користі, зацікавленості, відмивання коштів, а для блага дітей.
Главные новости и лучшие тексты Tribuna.com – в Telegram
ua.tribuna.com
