Збірна Італії вперше за 59 років не поїде на ЧС з футболу. Збірна з футболу італії
Збірна Італії вперше за 59 років не поїде на ЧС з футболу
Копирайт изображения EPA Image caption Шведи поїдуть на наступний етап Чемпіонату вперше з 2006 року Після нічиєї у матчі проти Швеції чотириразовий чемпіон світу - команда Італії - уперше з 1958 року не поїде на Чемпіонат світу, який проведуть у Росії.
Це означає, що "Скуадра адзурра" ("блакитна ескадра") уже вдруге за свою історію не братиме участі в найпрестижнішому чемпіонаті світу.
- Україна програла Хорватії і не поїде на ЧС у Росію
Уперше це сталося в 1930 році, коли італійська збірна, а також команди багатьох інших європейських країн, відмовилася грати в Уругваї через дорожнечу та тривалість трансатлантичної подорожі.
Кваліфікаційний матч Кубка світу пройшов у понеділок у Мілані. Через те, що попередню гру між командами завершила домашня перемога шведів із рахунком 1: 0, на фінал до Росії поїде збірна Швеції.
Це перший подібний результат збірної з 2006 року.
Сльози Італії й радість Швеції
Італійські гравці та вболівальники сприйняли це як справжню трагедію. Після фінального свистка багато італійських гравців попадали на полі, а нападники Андреа Белотті й Чіро Іммобіле не змогли стримати сліз.
А шведи пішли святкувати перемогу.
Італійська газета Gazzetta dello Sport назвала цю поразку "апокаліпсисом".
Капітан збірної Італії 39-річний воротар Джанлуїджі Буффон відразу після матчу оголосив про своє рішення піти з футболу наприкінці сезону.
Копирайт изображения Gazzetta Image caption Італійці не пройшли до Чемпіонту світу вперше з 1958 рокуВін заявляв, що хоче завершити кар'єру й раніше, але планував це зробити після Чемпіонату світу 2018 року.
Разом зі збірною Італії, у якій він провів 175 матчів з 1997 року, голкіпер виграв Чемпіонат світу 2006 року й завоював срібло Чемпіонату Європи-2012.
Буффон, який теж плакав після фінального свистка, сказав: "Мені не шкода себе, мені шкода весь італійський футбол. Ми зазнали поразки на якомусь іншому, соціальному рівні".
Є ймовірність, що тренер збірної 69-річний Джан П'єро Вентура піде зі свого посту. Як повідомляє прес-служба збірної Італії, поки він заявив, що він це зробить після розмови із Федерацією футболу Італії.
Копирайт изображения EPA Image caption Джанлуїджі Буффон оголосив, що йде з футболу, а тренер Джан П'єро Вентура покине свій постПан Вентура очолив збірну Італії після Чемпіонату Європи 2016 року, змінивши на цій посаді Антоніо Конте. За керівництва пана Вентури італійці стали другими у своїй відбірковій групі, поступившись першим місцем команді Іспанії.
Лише в серпні цього року пан Вентура підписав новий контракт до 2020 року, але італійська футбольна асоціація тепер може замінити його на колишнього тренера "Мілана" і "Ювентуса" Карло Анчелотті. Він не тренує команди відтоді, як пішов із поста тренера німецької "Баварії".
www.bbc.com
Збірна італії з футболу - італія по-російськи
Який він, футбол збірної Італії?
В цілому, італійський футбол фахівці вважають оборонним. Команді подобається грати на контратаках, вона стежить за діями супротивників і пропускає малу кількість голів. Сьогодні адзуррі не можна собі уявити без капітана команди і за сумісництвом Воротаря Джанлуїджі Буффона або, наприклад, без Даніеле де Россі і Антонії Кассано. Збірна досить стабільна в питанні складу - кожен з учасників команди показує серйозний і гідний рівень підготовки.
Даніеле де Россі. фото giocatorifamosi.com
Історія італійського футболу
В кінці ХIX століття в Італії існував лише клубний футбол. У 1910 році Італійська федерація футболу вирішила заснувати національну збірну. Уже в травні того ж року в Мілані адзуррі приймали збірну команду Франції. Гравці того часу почали історію славетної збірної з перемоги: вони розгромили гостей з рахунком 6: 2.
Через два роки збірна з футболу вирушила на Олімпійські Ігри в Стокгольм, проте вибула зі змагань вже на першій стадії турніру. Нагадаємо, що перший міжнародний успіх прийшов 16 років тому на все тих же Олімпійських Іграх 1928 року в Амстердамі, коли італійці завоювали бронзові медалі.
На перший світовий футбольний чемпіонат, який проходив в Уругваї, адзуррі відправитися не змогли. Причина - фінансова криза, як наслідок, брак коштів. А ось 1934 року на стадіонах своєї рідної країни італійці обіграли у фіналі чехословаків і завоювали золоті нагороди.
На Олімпійських Іграх в Берліні тренер збірної надійшов вкрай ризиковано: середній вік команди склав 21 рік. Яке ж було здивування багатьох, коли ці ще не зовсім досвідчені молоді люди приїхали на Батьківщину з черговими золотими медалями!
З початком Другої світової війни міжнародні змагання припинилися, їх поступове відновлення доводилося на кінець 40-х рр. 1949 рік - одна з найчорніших сторінок італійського футболу. Нагадаємо, що в Суперга тоді сталася авіакатастрофа, в якій під Туріном загинула команда футбольного клубу «Торіно» в повному складі. Це природно відбилося на збірній країни того часу, адже тоді помер кістяк адзуррі. Збірна не змогла швидко оговтатися від втрат і тому не проявила себе на Чемпіонатах 1950 і 1954 рр.
Велика трагедія. wikimedia.org
Смуга без великих перемог довжиною в 20 років
Битва титанів. фото calcioblog.it
У серії післяматчевих пенальті адзцуррі виявилися сильнішими (5: 3).
Чемпіонати світу
Збірна Італії проявляла себе з усіх чемпіонатах світу (крім 1930 і 1958 рр, на яких вона не була). Нагадаємо, що свій перший титул на Батьківщині вона отримала в 1934 році. Вже через 4 роки азуррі змогли його захистити.
У повоєнний час лише в 70-му році команда змогла домогтися серйозних результатів: в фіналі вона програла бразильцям, про непереможність яких вже ходили легенди.
У 1978 році в боротьбі за 3-е місце італійці знову програли бразильцям з рахунком 2: 1.
Учасник - 17 раз
Чемпіонати Європи
Перший виступ на чемпіонаті Європи принесло адзуррі золоті медалі (1968 рік). У 1988 році шлях до фіналу перегородила збірна СРСР.
Учасник - 7 разів
Переможець - 1968 рік
Олімпійські ігри:
Італійська команда тричі піднімалася на Олімпійський п'єдестал.
Золото -1936 (Берлін)
Цікава статистика і факти
Найбільша поразка доводиться на 1924 рік. Збірна адзуррі програла угорцям з рахунком 7: 1.
Найбільша перемога була здобута над збірною США в 1948 році з рахунком 9: 0.
За результатами жеребкування в Києві, збірна Італії потрапила в групу C. Це означає, що вона зіграє з командами Іспанії, Ірландії та Хорватії в Гданську і Познані.
ставки букмекерів
Ряд з них вважають фаворитом збірну Іспанії, оскільки вона вважається чинним чемпіоном Світу та Європи. Але, як відомо, виграти титул - це не означає його захистити. Срібло може дістатися Німеччини, а бронза - стабільної Голландії. Італії серед можливих переможців немає. Так нехай вона буде «темною конячкою».
Тактика і склад
«Скуадра Адзура», як уже було сказано, використовує оборонний стиль гри. Головний наставник команди застосовує ротацію по всіх ділянках поля. Крім того, у італійців є практично два боєздатних складу.
Воротарі: Джанлуїджі Буффон «Ювентус», Еміліано Вівіано «Дженоа», Сальваторе Сірігу «Парі Сен-Жермен».
Захисники: Давіде Асторі «Кальярі», Леонардо Бонуччі «Ювентус», Маттіа Кассані «Палермо», Доменіко Крішіто «Зеніт» (він не потрапить на Євро, про що йтиметься далі), Джорджіо К'єлліні «Ювентус», Крістіан Маджо «Наполі », Андреа Раноккія« Інтернаціонале ».
Півзахисники: Альберто Аквілані «Мілан», Даніеле де Россі «Рома», Себастьян Джовінко «Парма», Стефано Маурі «Лаціо», Ріккардо Монтоліво «Фіорентина», Тіагу Мотта «Інтернаціонале», Антоніо Ночеріно «Мілан», Анджело Паломбо «Сампдорія» .
Нападники: Маріо Балотеллі «Манчестер», Антоніо Кассано «Мілан», Альберто Джилардіно «Фіорентина», Джампаоло Пацціні «Інтернаціонале», Джузеппе Россі «Вільярреал».
Самі оплачувані футболісти в світі
Буффон завжди на сторожі воріт. juventus.theoffside.com
Рекордсмени збірної Італії за кількістю проведених в ній матчів:
3. Діно Дзофф (1968-1983 рр.) -112 ігор;
4. Далі слід воротар Джанлуїджі Буффон. Не будемо вважати його гри, оскільки попереду Чемпіонат Європи;
Рекордсмени збірної Італії за кількістю забитих голів
Цікаво те, що Фабіо Каннаваро провів у збірній найбільше матчів, однак забив все го лише 3 голи. А ось справжніми курочками, що несуть золоті яйця, тобто футболісти, які не залишали шансу голкіперу іншої команди, стали:
1. Луїджі Ріва (1965-1973 рр) - 35 голів в 42 іграх;
2. Джузеппе Меацца (1930-1939гг) -33 голи в 53 іграх;
3. Сільвіо Піола (1935-1952гг) -30 голів в 34 іграх;
Останні новини з футбольних полів
Залишилося лише вивчити кілька слів з футбольної лексики:
аzzurri -адзуррі, так називають збірну Італії з футболу
il pallone -мяч
giocare a calcio -іграть в футбол
il tifo, еssere tifoso - уболівальник, хворіти
la squadra - команда
il calcio - футбол
il campionato mondiale di calcio -чемпіонат Світу з футболу
il campionato europeo di calcio -чемпіонат Європи з футболу
І побажати збірної «In bocca al lupo!» (Ні пера, ні пуху!)
In bocca al lupo. фото clivejames.com
Схожі статті
jak.bono.odessa.ua
Збірна України з футболу розпочала тренувальний збір в Італії |
Національна збірна України провела перший день тренувального збору на острові Сардинія.
Літак з українською збірною на борту приземлився в аеропорту італійського міста Кальярі у неділю, близько 16:30 за місцевим часом. Першими з фюзеляжу лайнера вийшли головний тренер Михайло Фоменко та один із його помічників – Андрій Шевченко, з котрим тут же виявили бажання сфотографуватися працівники аеропорту, пише офіційний сайт ФФУ.
Цього разу рейс збірної був незвичним, адже разом з гравцями летіли їхні дружини та діти, котрі наповнювали фюзеляж радісним гамором. Тригодинна подорож була дещо втомливою для найменших пасажирів. З аеропорту два автобуси з українською «делегацією» вирушили до узбережжя острова Сардинія. Неподалік селища Пула, у готельному комплексі «Forte Village», на збірників чекав приязний персонал, а завчасно підготовлені гольф-кари швидко повезли нових відвідувачів по їхніх номерах. Вечеря і міцний сон були найкращим закінченням насиченого дня, упродовж якого відбулися урочисті проводи збірної України на Євро.
Вчора, одразу ж після сніданку, гравці збірної разом з своїми дружинами та дітьми вирушили на пляж. Білий пісок, приємний морський бриз і лагідне сонце – чудові умови для того, аби скинути з плечей напругу важкого клубного сезону. Комусь хотілося просто поніжитися під промінцями італійського сонця, хтось був не проти зіграти на пляжі у карти, але було й чимало футболістів, яким бракувало звичних тренувань на трав’яному газоні. Вболівальникам буде приємно дізнатися, що першими зіграли у теніс-бол, разом зі своїми дітьми, а також сином Артема Федецького Адріаном – Андрій Ярмоленко та Тарас Степаненко. Хлопці щиро бавилися з дітьми у спільній компанії і італійський турист, який засмагав на сусідньому шезлонгу, й уявити собі не міг, що між цими людьми нещодавно мав місце конфлікт. Тепер для всіх має бути очевидним, що цей неприємний епізод в кар’єрі гравців зник без сліду, як зникає вода, вилита на розпечений сардинський пісок.
Трохи пізніше на піщаному «майданчику» визначилися дві найактивніші команди. Одну складали Ярмоленко, Сидорчук та Федецький-старший (при цьому молодший, Адріан, активно вболівав за тата). У другій же до гвардійця національної збірної В’ячеслава Шевчука приєдналися тренер «синьо-жовтих» Андрій Шевченко та менеджер Сергій Барановський. Як завжди, пристрасті вирували запеклі, але лише в контексті гарного настрою й почуття гумору. Кожна команда прагнула здобути перемогу і вийшло так, що обидві досягли своєї мети. Як кажуть в таких випадках, одні виграли чемпіонат, а інші – Кубок.
О 18:00 пройшла зустріч з головою суддівського комітету УЄФА П’єрлуїджі Колліною, котрий розповів про нововведення у правилах гри, які будуть запроваджені на фінальному турнірі Євро-2016, а також про зміни у суддівських трактуваннях ігрових епізодів. Одразу після цього відбулося перше тренування на сардинському зборі, що носитиме відновлювальний характер.
Після обіду до табору національної команди приєднався рекордсмен збірної Анатолій Тимощук, а ввечері прибув учасник недільного фіналу Кубка Іспанії Євген Коноплянка.
Поділитись в Facebook
Google+
Мітки: Італіязбірна України
ukraine-live.com
| ||
| Асоціація | Італійська федерація футболу(Federazione Italiana Giuoco Calcio) | |
| Тренер | Мілена Бертоліні | |
| Найбільше виступів | Патрісія Паніко (204) | |
| Найкращий бомбардир | Патрісія Паніко (110) | |
| ||
uk.wikipedia.org
Збірна Італії з футболу представила новий логотип
вівторок, 3 жовтня, 2017, 16:21 СпортЗбірна Італії з футболу представила новий логотип
Збірна Італії жовтневі матчі у рамках відбору до чемпіонату світу-2018 з футболу проведе вже з оновленим логотипом.
Новий логотип із написом «Італія» з’явиться на футболках всіх збірних команд цієї країни. На емблемі зображені чотири зірки, які символізують чотири перемоги «Скуадра Адзурра» на чемпіонатах світу.
Зображення нової емблеми Федерація футболу Італії (FIGC) розмістила на своїй сторінці в twitter.
«Новий логотип FIGC символізує процес оновлення, який почався три роки тому. Ми дивимося в майбутнє, але при цьому не забуваємо про нашу історію, – цитує президента організації Карло Тавеккіо championat.com.
Нагадаємо, що 6 жовтня збірна Італії проведе поєдинок проти Македонії у рамках відбору до чемпіонату світу-2018 з футболу.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
zik.ua
Збірна Італії з футболу - Gpedia, Your Encyclopedia
Збірна Італії з футболу (італ. Nazionale di calcio dell'Italia) — національна збірна команда, що представляє Італію на міжнародних змаганнях з футболу. Підпорядковується Італійській федерації футболу.
Станом на 17 травня 2018 року посідає 20-е місце у рейтингу футбольних збірних світу[1].
Одна з найтитулованіших чоловічих збірних світового футболу, чотириразовий чемпіон світу (1934, 1938, 1982 та 2006), чемпіон Європи (1968), олімпійський чемпіон (1936), а також дворазовий володар Кубка Центральної Європи (розіграші 1927—1930 та 1933—1935).
Широко відома за своєю неофіційною назвою — лазурова команда (італ. Squadra Azzurra, сквадра адзурра), отриманою завдяки лазуровому кольору ігрової форми, яким, у свою чергу, національна збірна Італії завдячує геральдичним традиціям Савойської династії. Свої перші матчі збірна провела саме в епоху Королівства Італія, в якому правила ця династія, і вже понад сто років основним кольором її ігрової форми є саме савойський лазуровий.
Історія національної збірної
Заснування і перші тріумфи
Гравці збірної Італії перед її першим в історії матчем, 15 травня 1910 року. З моменту появи футболу на теренах Італії у 1880-х роках довгий час у країні існував виключно клубний футбол. Між тим у світі все більшої популярності набували футбольні змагання на рівні національних збірних — вже 1900 року на других Олімпійських іграх сучасності було проведено показовий футбольний турнір, а за вісім років цей вид спорту було офіційно включено до програми Літніх Олімпійських ігор.
Тож 1910 року Італійською федерацією футболу було прийнято рішення про заснування національної збірної команди країни, і 15 травня того ж року відбувся перший в історії офіційний матч цієї команди. На стадіоні в Мілані італійці приймали збірну команду Франції і, незважаючи на відсутність в їх лавах представників найсильнішої на той час італійської команди «Про Верчеллі», впевнено перемогли з рахунком 6:2[2].
За два роки італійська збірна взяла участь у своєму першому міжнародному турнірі, яким стали футбольні змагання на V Літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі. Команда, тренерський штаб якої очолював 26-річний футбольний ентузіаст Вітторіо Поццо, поступилася з рахунком 2:3 збірній Фінляндії і вибула з боротьби за нагороди вже на першій стадії турніру.
Перші нагороди представницького міжнародного змагання гравці збірної Італії здобули лише за 16 років, виборовши бронзові медалі на Літніх Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі. Того ж року конгрес Міжнародної футбольної асоціації прийняв рішення про започаткування окремого змагання для національних футбольних збірних, чемпіонату світу з футболу. Перший розіграш цього турніру було призначено на 1930 рік, місцем його проведення було обрано Уругвай, південноамериканську країну, чия національна збірна виходила переможцем футбольних змагань на двох останніх на той час Олімпіадах. З огляду на необхідність здійснення тривалої та фінансово обтяжливої трансатлантичної подорожі збірна Італії, як і більшість європейських футбольних збірних, була змушена відхилити запрошення взяти участь у першому світовому футбольному чемпіонаті.
За чотири роки, у 1934, участь у другому чемпіонаті світу з футболу вже не вимагала від італійців тривалих переїздів — рішенням виконавчого комітету ФІФА саме їх батьківщину було обрано місцем проведення фінального турніру мундіалю. За підтримки домашніх трибун збірна Італії не без складнощів подолала турнірну дистанцію і дійшла до фіналу, де у напруженій боротьбі взяла гору над збірною Чехословаччини завдяки голу, забитому Анджело Ск'явіо у додатковий час зустрічі, який довів її рахунок до 2:1 на користь його команди. Таким чином дебют італійців на чемпіонатах світу завершився першим для них титулом найсильнішої футбольної збірної світу.
Вітторіо Поццо, перший одноосібний головний тренер збірної Італії з футболу. 1936 року національна збірна Італії була учасником XI Олімпійських ігор, що проходили у Берліні. Оскільки на той час необхідною умовою участі спортсмена в Олімпійських іграх був його аматорських статус, а в італійському футболі перші форми професійного футболу почали з'являтися вже у другій половині 1920-х, збірна Італії на цьому турнірі мала досить експериментальний склад. У ньому практично не було представників провідних італійських клубів, натомість більшість гравців збірної, середній вік яких становив 21 рік, були університетськими студентами без досвіду міжнародних змагань[3]. Тим ціннішим стало олімпійське «золото», завойоване цією командою, результати якої відносяться до статистики виступів і досягнень головної національної команди Італії.
Виступи на мундіалі 1938 року, фінальна частина якого проходила у Франції, збірна Італії розпочинала як чинний чемпіон світу. Втім вже на стадії 1/8 фіналу італійці стикнулися з досить потужним спротивом з боку збірної Норвегії, який їм вдалося подолати лише у додатковий час. У чвертьфінальному і півфінальному матчах були обіграні відповідно господарі чемпіонату і єдиний представник Південної Америки на світовому форумі — збірна Бразилії. Суперниками «скуадри адзурри» у фінальному матчі стали угорці, яких було обіграно з рахунком 4:2 (дублями у складі збірної Італії відзначилися Сільвіо Піола та Джино Колауссі). Таким чином італійці захистили титул найсильнішої збірної планети і стали першими в історії футболу дворазовими чемпіонами світу. Багаторічний очільник тренерського штабу команди Вітторіо Поццо також здобув свій другий трофей світової першості і донині лишається єдиним тренером, якому вдалося двічі стати володарем Кубка світу з футболу.
Збірна Італії також була постійним учасником започаткованого 1927 року регіонального футбольного турніру, відомого як Кубок Центральної Європи з футболу, участь у якому, крім італійців, брали збірні команди Австрії, Угорщини, Чехословаччини та Швейцарії. У довоєнний період відбулося три розіграші цього змагання, кожний з яких тривав декілька років і основна боротьба у яких точилося між найкращими футболістами Італії та Австрії. У двох випадках, в розіграшах 1927—1930 років та 1933—1935 років володарями трофею ставали саме італійці, за результатами розіграшу Кубка Центральної Європи 1931—1932 років, вони пропустили австрійців уперед і задовольнилися другим місцем.
Перші повоєнні десятиріччя
1939 року почалася Друга світова війна, яка перервала проведення регулярних міжнародних футбольних турнірів. Першим таким змаганням повоєнного періоду став футбольний турнір на Олімпіаді-1948 у Лондоні, де складена з аматорів італійська команда, яка лише номінально може вважатися національною збірною, вибула з боротьби на стадії чвертьфіналів.
Першому повоєнному розіграшу Кубка світу у 1950 передувала резонансна трагедія — 4 травня 1949 року в авіакатастрофі на Суперзі загинули усі основні гравці футбольного клубу «Торіно», базової команди італійської збірної, що на той час чотири рази поспіль вигравала футбольну першість країни. Тож кольори італійської збірної на світовій першості 1950 року захищали гравці, що практично не мали досвіду виступів у складі національної команди. У фінальній частині чемпіонату італійці потрапили до групи з трьох команд і поразка у першому матчі турніру від збірної Швеції виявилася фатальною, чинні на той час чемпіони світу припинили виступи на турнірі вже на груповій стадії.
Невдача на світовій першості 1950 року стала лише початком тривалого спаду у турнірних результатах збірної Італії. «Лазурові» не змогли подолати групову стадію на чемпіонатах світу 1954, 1962 та 1966 років, фінальна частина чемпіонату світу 1958 взагалі пройшла без їх участі, оскільки італійцям не вдалося кваліфікуватися до участі у ньому.
Історія футбольних чемпіонатів Європи також розпочалася без участі італійської збірної. Футбольна федерація країни відмовилася від участі команди у першому розіграші цього турніру, який відбувся у 1960 році. За чотири роки, у 1964, збірна Італії також не брала участі у фінальній частині континентальної першості, участь у якій за тогочасним регламентом брали лише чотири команди, цього разу не подолавши кваліфікаційний турнір.
Перемоги і поразки Ферруччо Валькареджі (1966—1974)
Однак вже третій чемпіонат Європи, проведений 1968 року, ознаменував повернення Італії до світової футбольної еліти. Після невдалого виступу команди на мундіалі-66 футбольна федерація змінила тренерський штаб збірної. Очолити його був запрошений Ферруччо Валькареджі, 47-річний спеціаліст, який вже встиг попрацювати на чолі команд таких клубів як «Аталанта» та «Фіорентина».
Новий головний тренер не став робити революційних змін у національній команді, залишивши її «кістяк», що складався з таких молодих, але вже досить досвідчених футболістів, як Сандро Маццола, Джанні Рівера та Джачінто Факкетті, незмінним. Очолювана Валькареджі команда впевнено подолала відбірковий турнір до Євро-68, втративши лише одне очко у шістьох матчах групового етапу та обігравши у матчах плей-оф збірну Болгарії. Фінальну частину континентальної першості, участь у якій брали чотири збірних, що подолали кваліфікаційний етап, було вирішено провести в Італії. Тож, за аналогією з чемпіонатом світу 1934 року, свій перший фінальний турнір і цього міжнародного змагання італійці проводили на своїх полях. На цьому аналогії з мундіалем-34 не завершилися, як і 34-ма роками раніше, на Євро-68 італійці вийшли переможцями домашнього турніру. У півфінальній грі проти збірної СРСР жодна з команд не змогла забити бодай один гол ані в основний, ані у додатковий час. За дійсним на тоді регламентом переможця протистояння було визначено киданням монети, за результатами цієї процедури до фіналу вийшли італійці. Перша фінальна гра проти збірної Югославії знову закінчилася унічию (1:1), і було призначено повторний матч, сильнішими в якому з рахунком 2:0 виявилися господарі турніру.
Тріумф національної команди на континентальній першості дав привід італійським футбольним вболівальникам з оптимізмом очікувати на наступну світову першість, яка проводилася 1970 року у Мексиці. І команда Валькареджі не розчарувала своїх прихильників. Італійці досить легко отримали путівку у фінальну частину змагання, здолавши суперників по кваліфікаційній групі, збірні Східної Німеччини та Уельсу. Безпосередньо на футбольних полях Мексики старт збірної Італії був невпевненим — перші дві гри у своїй другій групі вона завершила нульовими нічиїми і вийшла до наступної стадії турніру з першого місця у групі лише завдяки мінімальній перемозі 1:0 над збірною Швеції. Однак вже починаючи зі стадії чвертьфіналів італійці, що за три матчі групового етапу лише одного разу засмутили воротаря суперників, почали демонструвати значно ефективніший атакувальний футбол. Спочатку, в матчі чвертьфіналу з рахунком 4:1 було обіграно господарів турніру, мексиканців. Наступний півфінальний матч проти збірної ФРН через свій драматизм отримав назву «матч сторіччя» (італ. Partita del Secolo; нім. Jahrhundertspiel). Після швидкого голу в дебюті двобою італійці більшу частину матчу вели у рахунку, однак вже у доданий арбітром до другого тайму час німцям вдалося його зрівняти і перевести гру в овертайм. У ці додаткові півгодини команди встигли ще п'ять разів відзначитися голами, на дубль Герда Мюллера італійці відповіли трьома м'ячами, останній з яких, забитий Джанні Ріверою, виявився переможним. Таким чином збірна Італії уперше за останні 32 роки стала учасником фінального матчу світової першості. У цьому матчі їх суперником стала збірна Бразилії, яка незмінно виходила переможцем в усіх своїх попередніх матчах турніру. Італійці, фізично та емоційно виснажені півфінальною грою, також не змогли скласти достойну конкуренцію Пеле та його товаришам по команді і програли з рахунком 1:4.
За два роки, у 1972 році срібні призери світової першості не змогли подолати кваліфікаційний турнір до тогорічного чемпіонату Європи. Останнім великим турніром для покоління гравців збірної Італії, що ставали континентальними чемпіонами у 1968 та віце-чемпіонами світу у 1970 році, став чемпіонат світу 1974 року. На цьому турнірі команда припинила виступи вже на першому груповому етапі після програшу збірній Польщі та нічиєї у матчі зі збірною Аргентини. Цей провал ознаменував кінець кар'єри у збірній не лише для низки вікових гравців, але й для її багаторічного керманича Ферруччо Валькареджі.
Епоха Енцо Беардзота (1975—1986)
Гравці зібрної Італії, включаючи вісьмох представників «Ювентуса», перед грою групового етапу ЧС-1978. Наступне десятиріччя в історії італійської футбольної збірної нерозривно пов'язане з ім'ям Енцо Беардзота, тренера, який у першій половині 1970-х працював з молодіжною збірною Італії та був помічником Валькареджі у тренерському штабі основної збірної країни, а 1975 року був призначений її головним тренером. Новий наставник почав будівництво оновленої збірної, долучаючи до її лав нових виконавців. Головну ставку було зроблено на представників туринського «Ювентуса», команди, що протягом 1970-х практично не опускалася у підсумковій турнірній таблиці Серії A нижче другого місця.
Італійцям під керівництвом Беардзота не вдалося кваліфікуватися до фінальної частини чемпіонату Європи 1976 року, однак вже за два роки, у 1978, вони отримали путівку до фінальної частини світової першості, обійшовши у кваліфікаційному турнірі за кращою різницею м'ячів збірну Англії. На першому груповому етапі чемпіонату світу «лазурові» здолали усіх трьох суперників, включаючи господарів фінального турніру та його майбутніх переможців, збірну Аргентини. За регламентом змагання замість стадій чвертьфіналів і півфіналів проводився другий груповий турнір, на етапі якого італійці програли очну зустріч збірній Нідерландів і, зайнявши друге місце у групі, не потрапили до фіналу. Натомість команда стала учасником гри за третє місце, у якій чергового разу поступилася своїм кривдникам у фіналі світової першості восьмирічної давнини, бразильцям, зайнявши таким чином підсумкове четверте місце.
1980 року відбувся черговий чемпіонат Європи, до фінальної частини якого італійці потрапили без проходження кваліфікаційного раунду. З цього розіграшу континентальної першості кількість учасників її фінальної частини було збільшено з чотирьох до восьми, а країна-господар турніру визначалася заздалегідь. Приймати Євро-80 було обрано Італію, тож її збірна потрапила до фінального турніру автоматично як команда-господар. На стадії групового етапу змагання італійці мінімально, з рахунком 1:0, обіграли збірну Англії, їх матчі проти збірних Іспанії та Бельгії попри велику кількість гольових моментів закінчилися нульовими нічиїми. У результаті дві команди, італійці та бельгійці, мали однакову кількість очок (по 4) та однакову різницю забитих і пропущених голів (+1). За таких умов для визначення місць команд у групі враховувалася кількість забитих голів і за цим показником (3 проти 1) до фіналу змагання потрапила збірна Бельгії. Натомість господарі турніру зайняли другий рядок у підсумковій турнірній таблиці своєї групи і змушені були задовольнитися грою за третє місце. У цьому поєдинку проти команди Чехословаччини, що проходив у Неаполі, основний час закінчився нічиєю 1:1, і переможця було визначено у серії післяматчевих пенальті. У цій футбольній лотереї, в якій кожна з команд встигла виконати по дев'ять спроб, вправнішими виявилися чехословаки, їх воротар врешті-решт відбив удар італійського захисника Фульвіо Колловаті і залишив господарів турніру навіть без бронзових нагород.
Однак вже за два роки, на чемпіонаті світу 1982 в Іспанії, збірна Беардзота повністю реабілітувалася за невдалі виступи на домашніх футбольних полях європейської першості. Початок турнірної ходи італійців на цьому мундіалі виявився невпевненим. На груповому етапі команда потрапила до досить нескладної першої групи, в якій, утім, не змогла виграти жодної гри — матчі проти усіх суперників, збірних Польщі, Перу та Камеруну, були зведені унічию. Набраних таким чином трьох очок все ж вистачило аби обійти за додатковими показниками африканців та продовжити боротьбу, посівши друге місце у групі. Стадія чвертьфіналів також проводилася у формі групового міні-турніру. На цьому етапі збірній Італії дісталися у суперники дві південноамериканські команди — чинні володарі Кубка світу аргентинці та триразові на той час світові чемпіони бразильці. Після невпевненого старту чемпіонату гра італійців на цьому етапі проти двох чи не головних фаворитів турніру стала приємним сюрпризом для їх шанувальників. Спочатку з рахунком 2:1 було обіграно чинних чемпіонів світу, а згодом хет-трик нападника «Ювентуса» Паоло Россі приніс «лазуровим» перемогу у драматичному матчі проти бразильців (3:2). Після цих перемог стало зрозуміло, що італійці набрали ходу і зупинити їх буде дуже складно. У півфінальному матчі це не вдалося збірній Польщі (дубль Паоло Россі, 2:0 на користь Італії), а у фіналі лише на гол престижу спромоглася збірна ФРН (перемога італійців з рахунком 3:1). Таким чином по ходу турніру Беардзот і гравці збірної Італії з основного об'єкта критики італійських ЗМІ та футбольних уболівальників перетворилися на справжніх героїв країни, що здобули для неї третій в історії титул чемпіонів світу.
Після тріумфу на полях Іспанії у турнірних здобутках «скуадри адзури» намітився суттєвий спад. Спочатку команда, основу якої продовжували складати переможці останнього чемпіонату світу, не змогла подолати кваліфікаційний раунд чемпіонату Європи 1984, набравши лише 5 очок у 8 матчах та посівши передостаннє місце у своїй відбірковій групі з п'яти команд. За два роки, на чемпіонаті світу 1986 року, чинні чемпіони не змогли відновити свій статус провідної футбольної збірної, припинивши боротьбу вже на стадії 1/8 фіналу після поразки від збірної Франції. Основну провину за цей невтішний результат було покладено на головного тренера збірної, якого було звинувачено у небажанні оновлювати команду, яка продовжувала складатися із зірок мундіалю-82[4]. Під шквалом критики Беардзот пішов у відставку, завершивши таким чином значний період в історії збірної Італії, який приніс команді третій титул чемпіонів світу.
Понад двадцять років без трофеїв (1986—2006)
Протягом більш ніж двадцяти років після тріумфу на світовій першості 1982 року національна збірна Італії постійно перебувала серед фаворитів міжнародних футбольних форумів, її тренерський штаб очолювали талановиті наставники, а в її складі грали справжні зірки європейського футболу, однак стати переможцями ані чемпіонату світу, ані чемпіонату Європи в італійців не виходило.
Оскільки ключовим для покращання результатів італійської збірної після відставки Беардзота у 1986 році вбачалося докорінне оновлення складу національної команди, логічним стало запрошення на посаду її головного тренера Адзельйо Вічіні, спеціаліста, який на той час протягом десяти років очолював тренерський штаб молодіжної збірної країни. Новий наставник головної збірної дійсно зробив ставку на молодих футболістів, багато з яких, зокрема Роберто Манчіні, Джузеппе Джанніні, Джанлука Віаллі та Роберто Донадоні, того ж 1986 року під керівництвом Вічіні ставали срібними призерами молодіжної першості Європи. Молодь виправдала покладені на неї надії, достойно виступивши на чемпіонаті Європи 1988 року. На цьому європейському футбольному форумі італійці вийшли з непростої групи на першому етапі змагання, однак на стадії півфіналів поступилися добре зіграній збірній СРСР, основу якої становили київські «динамівці». Матч за третє місце не проводився, тож команда Вічіні розділила зі збірною ФРН 3—4 місця континентальної першості.
Наступним випробуванням для нової генерації футболістів і тренерів збірної Італії став чемпіонат світу 1990, місцем проведення фінальної частини якого уперше з 1934 року було обрано їхню батьківщину. Збірна не розчарувала своїх прихильників, які переповнювали стадіони на кожній грі команди господарів, не програвши в основний час жодного матчу. Більше того, усі ігри, крім півфінального матчу проти збірної Аргентини, італійці виграли. На груповій стадії змагання «лазурові» взяли гору над командами Чехословаччини, Австрії та США, в одній восьмій фіналу виявилися сильнішими за уругвайців (2:0), а у чвертьфіналі — за ірландців (1:0). Основний і додатковий час півфінальної гри проти аргентинців переможця не визначили (1:1), а в серії післяматчевих пенальті вправнішими виявилися південноамериканські футболісти. У матчі за третє місце голи Роберто Баджо і Сальваторе Скіллачі, визнаного пізніше найкращим гравцем турніру, дозволили господарям чемпіонату обіграти збірну Англії та здобути бронзові нагороди мундіалю.
Як і у випадку команди-переможця чемпіонату світу 1982 року, італійські футболісти, які вдало виступили на світовій першості у 1990, не змогли належним чином сконцентруватися на матчах
www.gpedia.com
| ||
| Прізвисько | Azzurrini («Адзурріні», букв. «Сині малюки») | |
| Асоціація | Італійська федерація футболу(італ. Federazione ItalianaGiuoco Calcio) | |
| Тренер |  Чіро Феррара | |
| Найбільше виступів | Андреа Пірло (46) | |
| Найкращий бомбардир | Альберто Джилардіно (19) | |
| ||
uk.wikipedia.org
